"Дипломати" минулого

«Дипломати" минулого

   Ще одна невивчена сторінка нашої істоії - українська дипломатія часів Української Народної Республіки.

   За відомих політичних обставин про діяльність українських дипломатів і діячів 1917-1920 рр., які працювали тоді в багатьох країнах Європи та Америки, у важкі часи становлення державності, не могло бути і мови, адже згадки лише про окремих осіб тодішніх дипломатичних місій могли б ускладнити життя та працю дослідників цього питання. Серед тодішніх дипломатів були й ті, що залишилися поза межами України, а також і ті, що поплатилися життям в часи тоталітарного радянського режиму. Досить згадати хоча б О.Лотоцького, С.Єфремова, О.Тульчина, В.Липинського, І.Шіманова, Є.Лукасевича, Р.Смаль-Стоцького, Д.Антоновича, А.Марголина, В.Винниченка, М.Тишкевича, М.Левицького та причетних до дипломатичної діяльності М.Грушевського, С.Петлюру і П.Скоропадського, щоб переконатися, наскільки небезпечно було тоді висвітлювати об'єктивно їхню діяльність. Звичайно, за кордоном вчені української діаспори не припиняли пошуків матеріалів, споминів самих дипломатів та державних діячів. Там публікувалися як окремі статті, так і монографічні дослідження, описи історичних документів, листування, газетні публікації про УНР та її дипломатичну службу.

Проте, до України такі праці не потрапляли, а якщо й надходили до наукових бібліотек, то доступ до них був обмежений вузьким колом істориків. Це, зокрема, праці В.Винниченка, О.Шульгина, А.Марголина, С.Петлюри, І.Мазепи та небагатьох інших. Цінним матеріалом являються спомини українського дипломата і журналіста Євгена Онацького «По похилій площі". Вони були надруковані в Мюнхені. Саме з цього двотомника ми дізнаємося про початки як української дипломатії УНР, так і про початки її виїзду за кордон. Це з однієї сторони ускладнювало працю дипломатичних місій, а з іншої - рятувало життя дипломатів та інтелігенції. « Нових дипломатів було багато, тому що в уряді УНР було вирішено - з огляду на бандитсько-терористичну поведінку більшовицьких військ, що загрожували вже тоді Києву, - рятувати висилкою за кордон дипломатами якнайбільше української інтелігенції".

Яскраво висвітлюють працю деяких тодішніх політиків, на мій погляд, зрадників, мало кому знайомі листи «дипломатів". Зокрема лист відомого в Україні письменника і громадського діяча В.Винниченка. Адже його відкриті звернення (листи) до урядів Європи нанесли значну шкоду Україні й підірвали довіру до неї. Цікавими є також листи, адресовані генеральному секретареві закордонних справ уряду Української Республіки представниками Французької республіки. З них ми дізнаємся про те, як французи ставились до тогочасних українських дипломатів. В більшості випадків ставлення це було не з найкращих.Текст Конституції Української Держави, який був опублікований П.Чижевським, теж вказує на певну політичну діяльність. Ця праця писалася ним тоді, коли він був у Швейцарії, як посол українського торговельного секретаріату уряду. Спостерігаючи ту складну ситуацію, що склалася в Україні і реакцію на неї провідних діячів європейських держав, він виступав в європейських часописах з статтями про Україну, про її уряд, а також з нарисами про майбутню українську конституцію. Оскільки він був за переконаннями федералістом, то й його проект про українську федерацію склав основу його конституції. Цей проект викликав непорозуміння в європейських колах. Це було однією із причин недовіри до уряду України.

Цікавою сторінкою історії України є діяльність її дипломатичної місії в Римі. Метою праці місії було поширення інформації про поділ УНР, допомога тисячам українців, що опинилися в таборах військовополонених в Італії. Також окремими завданнями місії було спростувати ту неправдиву інформацію про Україну, яку на шпальтах європейських часописів поширювали вороже налаштовані  емігранти. Важливою ділянкою українських місій в Римі було інформування італійської громадськості про культуру і мистецтво України, про її історію та видатних діячів. Цьому сприяло створення української газети на італійській мові «Ля Воче дель Україна". До складу пресового бюро газети входили Шебедев, І.Гриненко, Євген Онацький, а також італійський журналіст Антоніо Пескарцолі. Та, окрім встановлення стосунків з Італією, 9 лютого 1917 року був підписаний мирний договір. Він підтверджував визнання України Берліном, Віднем, Царгородом, Болгарією. Тут згодом УНР встановлювала свої представництва. Також встановлені були дипломатичні стосунки з Румунією, куди було вислано Гоміна. За Гетьманщини зв'язки з країнами Антанти були перервані, хоча Україна встановила зв'язки з Німеччиною, Австрією, Туреччиною, Болгарією, Фінляндією, Польщею, Данією, Грузією, Персією, Доном. Приїздили також дипломатичні місії від Кубані, Криму, Білорусії, Вірменії, Азербайджану. Згодом 1921 р. Україну визнала Аргентина.

Але поряд із цими значними успіхами УНР зазнавав постійних невдач у веденні зовнішньої політики. Зокрема, головною проблемою, що перешкоджала українській дипломатії успішно здійснювати свою політику, була постійна зміна керівників дипломатичних місій у країнах Європи, зокрема і в Італії. Остаточний розкол серед українських дипломатів спричинила поява листів Винниченка, які призвели до закриття багатьох українських місій, зокрема і в Італії. Тому загалом українська дипломатія, знаходячись у надзвичайно важких умовах, не встигла досягти тривких успіхів. Але її праця не пропала марно, адже «Історія - це вчителька життя, але вона не вчить того, що треба робити, а того, чого треба уникати". А для цього ти повинен бездоганно, до найменших крупинок знати історію рідного краю, шанувати її, робити все, щоб в майбутньому не допуститись аналогічних помилок. Адже саме ти - майбутній державотворець України!